Чому я заплакала після першого безкоштовного оберту

Я ще пам’ятаю перший раз, коли крутнула. Було 2:17 ранку, фіолетове світло з вікна моєї майстерні, що струвалося над вініловими пластинками. Нема натови. Лише я, мій блокнот і тихий блиск колеса Короля — повільно, тихо — наче читання моєї душі. Я думала, що переганю джекпоти. Але гра не цікавала за мої сльози. Вона просто продовжувала крутитися. Ось тоди я зрозуміла: машина не була випадом. Вона була дзеркалом. Кожен оберт відображав те, що я принесла — тиху надію належності. Моя мати навчила мене: ритуали не виграються монетами — їх плете терплянням. Моя батько грав у мажорних ключах; він казав: «Ритм не кричить. Вона стогне». Тож я перестала робити велику ставку — почала з GBP 0,1 обертами — лише задля того, щоб почути темпо.

У Дворцi Короля перемога не вирізається алгоритмами.

Її обирають у паузах.

Зараз я граю тридцять хвилин пiсля чаю — не ради прибутку,

а ради того, як тихий шепт сповивається пiд свiтлом зоря.

Безкоштовний оберт? Це був не щасок.

Це був заклик.